До вшанування Тараса Шевченка

Шевченко Тарас Григорович

Національний музей Тараса Шевченка

Із 47 відпущених Богом років, більше ніж половину життя Тарас Шевченко прожив на чужині – у виключно російськомовному середовищі. Адже, коли хлопчині виповнилося чотирнадцять з половиною, поміщик Енгельгардт забрав його з собою. Спочатку у Вільно, а потім у Петербург, де він йому прислуговував. Там, на берегах холодної Неви, як згодом згадував Тарас, «рідну, але скалічену, мову» він чув лише від панської прислуги.

До 10-річного заслання Шевченко побував на рідній українській землі лише двічі: вперше як студент Академії мистецтв – з травня 1843-го по лютий 1844-го. А вдруге як член археологічної комісії: з квітня 1845-го по квітень 1847-го. Саме під час других відвідин України поета заарештували на дніпровській переправі й запроторили на 10 років заслання, яке відбував у Оренбурзьких степах. Після того, як термін заслання закінчився, йому дозволили лише один раз приїхати в Україну і пробути тут усього 2 місяці. Нескладно підрахувати, що в дорослому житті великий поет провів на рідній землі менше ніж 3 роки. Але рідної мови не лише не забув, а переймався її «нелегкою долею».

Так, у передмові до невиданого «Кобзаря» 1847-го він писав: «Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді й читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгари, чорногори, москалі – всі друкують, а в нас − анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви, братія моя? Може, злякались нашестя іноплемінних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московськи не пишемо?.. Кричать о єдіной славянской літературі, а не хочуть і заглянуть, що робиться у слов’ян. Але, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте розумно во ім’я матері нашої України безталанної».

Водночас Тарас Григорович поважав і російську. Перебуваючи на засланні, він писав Михайлові Лазаревському: «Пришліть ради поезії святої Лермонтова хоч один том, велику, превелику радість пришлете мені разом з ним».

Чи міг Шевченко писати російською? Звісно, міг, бо майже все доросле життя провів у російськомовному середовищі. Більш того, після того, як світ побачив «Кобзар», йому пропонували «забути мову малоросів», натякаючи на щедру грошову винагороду. З цього приводу він написав у «Гайдамаках»:

Коли хочеш грошей

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радість нашу,

Султан, паркет, штори…

У 1842 році Тарас пише українському письменникові й етнографу Якову Кухаренку: «Переписав я оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що оце я сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Мене тут і земляки, і не земляки зовуть дурним (за те, що писав «мужицькою» мовою. – Прим. авт.). Але що я маю робити, хіба ж я винен, що уродився не кацапом чи французом».

Поет зі зневагою ставився до тих земляків, які зрікалися чи «забували» рідну мову. У поемі «І мертвим і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» він картав їх за це:

І Коллара читаєте

З усієї сили

І Шафарика, і Ганка,

І в слов’янофіли

Так і претесь… І всі мови

Слов’янського люду –

Всі знаєте. А своєї

Дастьбі… Колись будем

І по-своєму глаголать,

Як німець покаже

Та до того й історію

Нам нашу розкаже…

У нинішній Росії «шевченкознавці» стверджують, що «російська земля стала для Шевченка ріднішою, ніж українська, і тут він почувався як удома». Подібні інсинуації переконливо спростовують листи поета. В одному з них, адресованому братові Микиті, він писав:

«Як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому. Бо москалі чужі люди, тяжко з ними жити. Немає з ким поплакати, ні поговорити. Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово».

А ось витримка з листа до троюрідного брата Варфоломія Шевченка 1860 року:

«Шкода, що твої хлопці написали до мене чорт зна по-якому; вони хоч би в Прісі вчилися писати по-людському».

Не менш різко реагує і на лист товариша Якова Кухаренка: «А тепер я заходжусь сердитись на тебе, отамане, наш батьку кошовий! Мабуть, ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що зовеш мене закадишним другом. Чи ж чути було коли-небудь меж християнами таке бридке, паскудне слово? Мабуть, ти, батьку, забув нашу християнську мову і дощенту побусурменився?»

Водночас із великою пошаною відгукується про Василя Григоровича, секретаря Товариства заохочування художників Петербурга, якому присвятив поему «Гайдамаки»:

Єсть умене щирий батько

(Рідного немає)

Не одцуравсь того слова,

Що мати співала

Не оцуравсь того слова,

Що про Україну

Сліпий старець, сумуючи,

Співає під тином.

Перебуваючи у засланні, Шевченко просить Андрія Козачковського прислати йому в Новопетрівське укріплення «Слово о полку Ігоровім»: «Давно ворушиться у мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик «Слово о полку Ігоровім». Те ж саме він пише ще одному товаришеві – Іларіону Срезневському: «Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести його на наш милий, на наш любий український язик».

Рідна мова для Тараса Шевченка була не просто мовою спілкування, не тільки для написання геніальних творів. Вона для нього стала мовою-зброєю, за допомогою якої він розповідав про скривджених українців, закликаючи їх до боротьби з гнобителями. Наприклад, у «Подражанії 11 псалму» Тарас Григорович не просто переказує біблійний текст, а вкладає актуальний для українських реалій того часу зміст.

Тарас Шевченко, переслідуваний за вільнодумство і любов до України російським царатом, прожив нелегке життя. Більша його частина минула на чужині. Але він не зрікся рідної мови, хоч би й міг цим самим полегшити своє буття. Та він не став прислужником Російської імперії у мовній царині, а земляків-перевертнів, які вчинили заради власного добробуту інакше, презирав.

Відомий російський літератор і громадський діяч Анатолій Луначарський у 1911 році писав: «Шевченко закоханий у красу української мови, її словесну розкіш, чудову співучість, невичерпний гумор».

Цікаві факти про Тараса Шевченка

В Україні  164 населених пункти названо на честь Тараса Григоровича Шевченка. Крім того,  його ім’я носить місто Форт-Шевченко в Казахстані, понад два десятки населених пунктів у Росії, а також морська затока в Аральському морі й гора на північному схилі Великого Кавказу.

1384 − стільки пам’ятників Тарасові Шевченку встановлено в світі. З них в Україні − 1256 монументів, і ще 128 у 35 країнах світу − Бразилії, США, Китаї тощо. Перший пам’ятник Тарасові Шевченку встановили у 1881 році в місті Форт-Шевченко, того ж року з’явився і перший монумент в Україні − в садибі Алчевських у Харкові. Цього місяця планують відкрити монумент Тарасові Шевченку в Флоренції. Це спільний проєкт творчого колективу в складі Олега Пінчука, Богдана Томашевського і Володимира Шолудько.

У 1975 році один із кратерів на Меркурії названий на честь Тараса Шевченка.

Найменше у світі видання «Кобзаря» має розмір близько половини квадратного міліметра, що менше за макове зернятко. Створив його український майстер Микола Сядристий. Гортати сторінки збірки можна лише кінчиком загостреного волоска через їхній неймовірно крихітний розмір.

500 м² − площа найбільшого портрета Кобзаря. Написаний він у Харкові на стіні 17-поверхового будинку за адресою проїзд Садовий, 30, і внесений до Книги рекордів України. Графіті малювали ночами два тижні.

У 2002 році на території невизнаної Придністровської Молдавської республіки з’явилася оновлена 50-рублева банкнота з портретом Тараса Шевченка на лицьовій стороні. Раніше в обігу тут були купюри в 50 тис. рублів із зображенням пам’ятника Тарасові Шевченку перед університетом у Тирасполі.

Найвідомішій книзі Шевченка − «Кобзарю» − у Черкасах присвячений цілий музей. Збірка перекладена на понад 100 мов. За час життя поета «Кобзар» перевидавався 4 рази, а за часів СРСР його тираж налічував 8 мільйонів копій.

Основну освіту Шевченко здобував усього лише 2 роки в церковноприходській школі. Багатьма знаннями поет зобов’язаний баронесі Софії Григорівні Енгельгардт, яка навчала його польської та французької, але основні знання мов Тарас отримав від лакеїв.

2500 рублів − еквівалент 45 кілограмів срібла − саме стільки витрачено на викуп поета з кріпацтва. Заробити таку фантастичну суму зміг Карл Брюллов, написавши портрет Василя Жуковського і продавши його на аукціоні. За деякими даними, частина грошей надана імператорською сім’єю. 400 рублів виділила імператриця Олександра Федорівна і по 300 рублів − спадкоємець престолу Олександр II і княгиня Олена Павлівна.

За життя Кобзаря більше цінували як художника, ніж як поета. Він був улюбленим учнем Карла Брюллова, а у 1860 році отримав звання Академіка гравіювання від Імператорської Академії мистецтв за гравюру за картиною Рембрандта Притча про робітників на винограднику.

Тарас Шевченко був невисокого зросту − трохи більше ніж 164 см.

Поет завжди одягався досить модно, оскільки добре заробляв у Петербурзі, будучи успішним портретистом. У щоденнику він писав про величезне задоволення від придбання гумового плаща-макінтоша за 100 рублів, що було значною сумою для того часу.

Улюбленим напоєм Тараса був чай з ромом.

Тарас Шевченко багато разів закохувався. Серед симпатичних йому жінок були односельчанка Оксана Коваленко, польська швачка Дзюня Гусиковська, натурниця Амалія Колберг, княжна Варвара Рєпніна-Волконська, дружина полковника Ганна Закревська, Анна Ускова. Після повернення із заслання Тарас закохався в 14-річну актрису Катерину Піунову, а останнім коханням його стала 20-річна служниця Ликера Полусмак. До самої смерті Тарас Григорович мріяв знайти кохання і побудувати сім’ю, але ні з ким не склалися тривалі відносини. 

Джерело:   АрміяInform - https://armyinform.com.ua/2021/03/09/taras-shevchenko-ponad-use-lyubyv-ridnu-ukrayinsku-movu/